Розділ 1 Система норм морального поводження

Тема 3. СВОБОДА ЯК МОРАЛЬНА ЦІННІСТЬ ЛЮДСЬКОГО ЖИТТЯ. ПРОБЛЕМИ СВОБОДИ ТВОРЧОСТІ І СВОБОДИ СОВІСТІ

1. Поняття моральної свободи

Категорія «свободи» є найважливішою умовою буття і моральності людини. Однак питання про сутність свободи як однієї з центральних проблем етики до теперішнього часу не з’ясовано. Проблема свободи привертала до себе увагу філософів з найдавніших часів; в різних філософських навчаннях даються свої визначення цьому поняттю. Ще Епікур вважав, що основою щасливого життя людини повинно служити свідомість внутрішньої свободи. Він підкреслював активну роль свободи людей при виборі власних дій, а також можливість їх моральної оцінки. За Епікура, людина здатна володіти свободою волі і нести відповідальність тільки тоді , коли його дії не схильні безпосередньому впливу необхідності. Однак більшість вчинків людей відбувається під впливом необхідності, що виключає свободу волі людини. Згідно з Епікуром, необхідність і свобода взаємовиключають вплив один на одного.

Наступний етап розвитку поняття «свобода » пов’язаний з Арістотелем. Арістотель в «Етиці» проводить думку, що вчинки людей повинні узгоджуватися з об’єктивною необхідністю і що люди можуть керувати своїми діями тільки в тому випадку , якщо їх вчинення знаходиться у владі людини. За цим принципом Арістотель і поділяє вчинки на мимовільні й довільні. Мимовільні вчинки викликані дією зовнішніх причин , вони відбуваються під впливом природної стихії або якоїсь влади або через незнання (здійснювана дія не може знати про всі можливі наслідки). Не всі довільні дії добровільні, людина змушена їх здійснювати, якщо не хоче випробувати страждання. Проблема свободи як довільності була поставлена Арістотелем у зв’язку з природою чеснот.

Серед довільних вчинків виділяються навмисні , які вчиняються свідомо , за вибором, і свідомі дії — не ті , які вчинені лише з бажання. Чергове розуміння свободи ґрунтується на мимовільному відхиленні від необхідності і пов’язані з вільним вибором. Така позиція міститься в релігійній свідомості, а саме в якому уявленні про свободу співвідносяться з осягненням ідеї Бога, законів божественної моралі, з благодаттю. Християнство виходить з того, що воля людини вільна, вона сама робить вибір добра і зла.

Ненавмисні дії, хоча і ґрунтуються на бажанні людини, але відбуваються через незнання того, які результати принесе дія, які кошти потрібні (з моральної точки зору) для його звершення.

Моральні цінності - орієнтири для людської свідомості.

Моральна свобода - це характеристика дії, що здійснюється: — не по примусу, а за власним бажанням; - зі знанням і розумінням об’єктивних обмежень. На підставі правильного ( належного) вибору добра і відхилення від зла свобода людини виявляє себе, починаючи з свободи вибору.

Свобода людини передбачає (поряд зі свободою волі ) також обмеження власного свавілля, визнання прав інших людей, дотримання справедливості по відношенню до них, сприяння їх благу. Іншими словами, в моралі свобода однієї людини завжди обмежена свободою іншого.

Моральна свобода - свобода позитивна, що не дозволяє вдаватися спокусам, не грішити (у християнському розумінні), яка стверджує можливість розвитку особистості, здатність робити вибір на основі розрізнення добра і зла.

Ще одне трактування свободи ґрунтується на тому, що людина як тілесна, матеріальна істота підпорядковується всім фізичним законам і фізіологічним потребам (закон всесвітнього тяжіння , потреба в повітрі, воді , і т.д.).

Сутність свободи полягає в пізнанні необхідності. Можна говорити про різні рівні пізнання моральної необхідності: повсякденної, наукової, емоційної, раціональної. Саме по собі знання моральної необхідності не є гарантією доброчесної поведінки , якщо не збігається з особистими потребами , не стає суб’єктивно значущим переконанням. Пізнаючи необхідність, людина ставить перед собою мету і домагається її здійснення. Аналіз різних трактувань категорії «свобода» дозволяє зробити висновок, що , з одного боку , свобода — це усвідомлена необхідність , що виражається в співвідношенні свободи і необхідності , а з іншого , свобода це вибір і творчий акт.

Отже, свобода - це можливість поступати відповідно з власними орієнтирами, бажаннями в рамках готівкової необхідності. Чим людина вільніша, тим більшою необхідністю визначатиметься зміст його діяльності і творчості. У прагненні до творчості у людини по-різному виявляється свобода: як негативна і позитивна, абсолютна і відносна, потенційна та актуальна. В етичному плані позитивна свобода постає як добра воля, яка підпорядкована моральному закону.

Як бачимо, категорія свободи — поняття багатопланове, що має складну структуру і класифікацію. У найзагальнішому сенсі поняття «свобода» означає відсутність обмежень і примусу. Зміст свободи полягає в оснащеності людини , що дозволяє йому компенсувати наявні обмеження. Джерелом обмежень може бути влада, мораль та інші закони.

Моральна свобода передбачає об’єктивну можливість вибору форми поведінки. Для прикладу: ми можемо шкодувати про те, що хтось загинув, з необережності потрапивши під рухомий потяг, але нікому не прийде в голову покласти за це моральну відповідальність на машиніста, який не встиг зупинити поїзд. У нього не було можливості вибору, нещасний випадок з’явився наслідком ( крім власної необережності пішохода ) механічного закону інерції, що не дозволив досить швидко загальмувати рух поїзда.

Діяти в дусі волюнтаризму — значить не рахуватися з об’єктивними умовами буття, із законами природи і суспільства, видаючи своє свавілля за вищу мудрість. Фаталізм, навпаки , зумовлює спочатку весь хід життя людини і його вчинки, пояснюючи це долею, чи волею Бога, чи детермінізмом замкнутої системи, де кожна наступна подія жорстко пов’язана з попередніми.

Образно прояв вільної волі людини можна виразити наступною фразою: свобода однієї людини обмежена свободою іншого. Найважливішою якістю моральної свободи є визнання іншої людини, її свободи вищою цінністю, метою, але не засобом досягнення особистих цілей. Взаємовідносини свободи і необхідності всфері моралі конкретизується при розгляді умов реалізації моральної свободи.

Сказане вище дозволяє зробити висновок, що свобода – це можливість визначення та реалізації моральної позиції людини, вона повинна втілюватись у вчинку, позиції, манері поведінки і свободи вибору, де людина виявляє себе як самостійна і творча особистість.

2. Свобода морального вибору

У житті кожної людини виникають нерідко складні ситуації, що не просто оцінити, коли слід віддати перевагу певній цінності, прийняти рішення на користь чи на шкоду собі або близьким, колективу, здійснити відповідний вчинок. Ситуації, що ставлять людину перед проблемою поступатися чимось привабливим для неї, заради того, щоб творити, діяти за совістю, незважаючи на відчутні втрати, називаються моральним вибором.

Моральний вибір — акт моральної активності, що відображає виявлення людиною своєї автономії, само визначеність, взаємодію із системою цінностей (норми, принципи, ідеали, оціночні уявлення тощо) та способів їх реалізації у вчинках людини та мотиви поведінки. Моральний вибір здійснюється тут і тепер — в умовах, які людині не підвладні. Важливою умовою моральної діяльності індивіда є свобода, можливість морального самовизначення. Без моральної діяльності не може йти мова про моральність як особливий механізм регуляції людських відносин.

Отже, виникає запитання: чи вільна людина у своїх діях? В історії філософії питання свободи трактувалося неоднаково. Стоїки, Бенедикт Спіноза, Георг Гегель розуміли свободу як пізнану необхідність: людина повинна пізнати зовнішню необхідність як єдиний можливий варіант, тобто підкоритися необхідності, як камінь, який підкоряється силі тяжіння і завжди падає вниз. Пізнання необхідності в її різноманітних проявах дуже важливе тому, що людина, яка не знає стану речей, яка перебуває в полоні ілюзій, не може вважатися вільною. Але це є однобічний гносеологічний погляд на людину. У філософії марксизму (справжній, а не перекрученій пізнішими ідеологами) доведено, що «пізнана необхідність» зовсім не вичерпує уявлення про свободу. Уже в XIX ст. філософська думка стверджує, що пізнання необхідності є лише умовою людської свободи і не вичерпує її суті, пізнання необхідно людині на практиці саме для того, щоб звільнитися від рабської залежності від речей і явищ, визначити свій особистий рух шляхом Добра і Зла. Свобода є здібністю людини діяти зі своїми інтересами і метою, спираючись на пізнану необхідність. У повсякденній практичній діяльності люди зустрічаються не з абстрактною необхідністю, а з її конкретним утіленням у вигляді реально існуючих умов. Отже, свобода не абсолютна, а відносна, тому реалізується в житті шляхом вибору конкретних дій.

Специфіка етичного аспекту свободи в тому, що людина має справу не з прямим відображенням об'єктивної необхідності в явищах і процесах природи та суспільства, а з нормами, що регулюють поведінку людини. В імперативності норм суспільної моралі виступає необхідність. Треба відзначити, що не завжди моральна необхідність адекватна соціальній необхідності. Убивство людини, за своєю суттю аморальне, а період Вітчизняної війни освячувалось як вбивство ворога Батьківщини. Отже, усвідомлена необхідність розкриває істинний сенс придбання людиною свободи дії — свободи реалізовувати свої наміри, досягти власної мети, до того ж використовуючи відповідні та необхідні засоби та методи. Деякі умови сприяють людині діяти вільної та моральної свободи. По-перше, не має зовнішнього примусу та заборони. Будь-які примусові прояви людської активності можуть оцінюватися як аморальні. По-друге, для того щоб моральний вибір стався, необхідні рефлексія, спроможність побачити всі існуючі варіанти і зупинитись лише на одному з них. Істинно вільний вибір може здійснитись лише тоді, коли у людини є орієнтири — цінності, ідеали. Уявлення, цінності, ціннісні орієнтації — поняття, що складають зміст моральної свідомості, що реалізується в моральній активності людини. Моральна свобода є діалектична єдність моральної необхідності та суб'єктивної добровільності поведінки, здатність здібність установлення людиною влади над своїми вчинками. Моральна необхідність, власне, є сукупність вимог, що висуває моральна система людської діяльності.

Моральна свобода є можливість і спроможність людини визначати та реалізувати свою моральну позицію, яка б забезпечувала досягнення мети. Діяльність можна кваліфікувати як моральну тоді, коли діяльність базується на вільному виборі в процесі протистояння Добра і Зла.

Моральний вибір є обов'язковою умовою реалізації моральної свободи.

Об'єктивними умовами морального вибору є наявність найрізноманітніших варіантів з яких можливі будь-які поведінки. Суб'єктивні фактори включають і ступінь морального розвитку особи, засвоєння особою норм моралі, розвинуте чуття обов'язку, совісті, чесності, справедливості та ін. Сама наявність об'єктивних обставин та суб'єктивних моментів ставить питання про свободу людини у своєму моральному виборі. Фаталістична позиція вважає вибір мотивів поведінки, дотримання норм моралі є фікцією, бо вибір мотивів поведінки і дотримання норм моралі,зумовлений об'єктивними обставинами, а рішенняприймається під тиском об'єктивної необхідності. Релятивістська позиція, навпаки, підкреслює абсолютну свободу людини у своєму виборі, що не обмежений ніякими обставинами. Об'єктивність свободи вибору — це наявність варіантів поведінки особи; суб'єктивність — можливість здійснювати вчинки за внутрішніми переконаннями. Суб'єктивна свобода передбачає і дію моральної необхідності, що є саме суб'єктивно усвідомленою потребою людини діяти відповідно до вимог моралі. Отже, об'єктивні обставини дають можливість людині обирати моральний вчинок чи позаморальний, а в силу своєї моральної позиції віддавати перевагу діяти в житті, відповідно до моралі добра і справедливості.

Кожний вибір залежить від тієї мети, що постає перед людиною, соціальною спільністю або суспільством. Діапазон мети, що визначає зміст вибору, досить широкий. Реальна мета, що її обирає людина, не завжди має власне моральність, але завжди включає моральний аспект. Слід зауважити, що людина завжди вибирає самостійно. Не можна вибрати за людину її мету. Запропонована другою людиною мета тільки тоді органічно вписується в поведінку особи, коли внутрішньо погоджується з нею, дає санкцію її вільним рішенням. З посиленням раціоналізму в етиці та поняття моралі Добра і Зла дедалі більше визначались як форми оцінки ефективності пізнавальних здібностей людини, її практична діяльність вибору тих мотивів поведінки, додержання тих норм моралі, які давали їй можливість реалізувати свій вибір, досягти мети. Але чуттєве задоволення і незадоволення набувають значення Добра і Зла тільки в тому випадку, поки людина усвідомлює почуття, віддає звіт в їх істинності або помилковості. Ще Бенедикт Спіноза, а пізніше Іммануїл Кант, французькі енциклопедисти Поль Гольбах, Клод Гельвецій висували критерії Добра — користь, ставлячи, однак користь в залежність від пізнання. Окрім вибору мети, мотивів поведінки, перед людиною стоїть завдання вибору засобів їх реалізації. Засоби передбачаються різноманітні.

Для того щоб вибір вчинку, тобто мети й відповідного її рішення, став найефективнішим практично та морально, людина має знати всі варіанти можливих дій, завдяки чому зможе визначити найкращий з її точки зору вибір. Відсутність достатньої інформації для прийняття рішення може підштовхнути людину до необміркованих дій, коли в ім'я обов'язку або ідеалу не враховує деякі обставини та наслідки своїх вчинків. Це тип авантюрної поведінки, нерідко пов'язаний з проявами індивідуалізму, честолюбства, безвідповідальністю, прагненням виділитися. Інший тип поведінки характеризується повною відмовою від рішучих дій, тому що людина боїться помилитися. Тоді слід ураховувати, що сама відмова від вибору є однією з форм вибору, до того ж не найкращою.

Моральний вибір пов'язаний зі свідомим, добровільним визнанням пріоритету однієї цінності над іншою. В одних випадках обґрунтування вибору та сам вибір не викликають ніяких труднощів, в інших — пов'язано з гострими суперечностями між загальнолюдськими, груповими (етнічними, релігійними та ін.) та індивідуальними цінностями. Ситуацію, пов'язану з гострими суперечностями між загальнолюдськими (етичними, релігійними) цінностями називають моральним конфліктом. Свобода вибору цінностей, мети, засобів їх досягнення тощо передбачає й моральну відповідальність особи. Чим більше свободи морального вибору надає суспільство людині, тим більшу і відповідальність покладає на неї. Отже, особа має здійснювати вибір відповідально. Адже в усі епохи і періоди розвитку суспільства свідомість і чуття обов'язку високо цінилися громадськістю, як могутній стимул, що активізує людську свідомість у найрізноманітніших сферах суспільного життя.

3. Свобода совісті та свобода творчості

В українській мові термін «свобода совісті» не зовсім адекватно передає сенс природного закону. В англійській мові «Свобода совісті» звучить як «liberty of conscience», тобто свобода усвідомлення, пізнання Бога, вічного закону.Згідно з етимологічним словником Фасмера слово «совість» тотожне слову «відати», тобто «звістка», знання. Свобода совісті – природне право, дане людині від народження пізнавати вічний закон.

Свобода совісті – природне право на умови, за яких можливе вільне самовизначення особистості у світогляднійсфері буття, її духовне становлення, розвиток, самоактуалізація. За своїм змістом поняття «свобода совісті» багатоаспектне, ширше ніж «свобода віросповідання». Його сутнісне навантаження нерідко визначається в залежності від предметного поля дослідження: філософія, етика (філософсько-етичне), політологія, право(політико-правове), релігієзнавство, теологія (релігієзнавче, теологічне).

У філософському (найзагальнішому) тлумаченні свобода совісті є внутрішньою здатністю особистості оцінювати, осмислювати різні світоглядні парадигми, вільно, без будь-якого примусу, лише керуючись власною совістю, самовизначатися щодо них і діяти, здійснювати вчинки, творчо самореалізуватися у системі координат свого світоглядного вибору.

У філософській інтерпретації свобода совісті постає як специфічно вибіркова й узгоджена активність свідомості, совісті та волі індивідуума, спрямованих на його самовизначення в духовній реальності щодо граничних життєвосмислових засад свого буття.

Духовне, зокрема світоглядне, самовизначення особистості повноцінне лише тоді, коли воно у своїй внутрішній сутності не спричинене зовнішніми спонукальними чинниками.

У філософському розумінні свобода совісті виявляє себе як атрибут особистості, адже визнання свободи совісті – це визнання цінності особистості, її духовного суверенітету, її підзвітності в контексті самовизначення лише своїй совісті, а для віруючої людини –і Богу, зв'язок з яким є для неї сенсом і метою життя.

Правовий аспект свободи совісті визначається сукупністю юридичних норм, які регулюють суспільні відносини в процесі реалізації свободи совісті. Свобода совісті може бути об'єктом цих норм лише в процесі самореалізації особистості, тобто в своєму публічному, суспільному вияві там, де дія свободи совісті одного «Я» перетинається з діями свободи совісті іншого «Я».

Держава законом установлює лише межі, можливості, гарантії зовнішнього вияву свободи совісті, однак право не може регулювати процес світоглядного вибору. Скажімо, для релігійного самовизначення особистості свобода совісті як право є формально зовнішнім. Совість у кожної людини вільна онтологічно — держава не дає, не «дарує» права на свободу совісті, вона лише окреслює правовий простір, у якому, наприклад, віруючий індивід мав би змогу вільної самореалізації згідно з вибором своєї совісті. Іншими словами, розумова діяльність, думка людини, сфера її совісті, які не виявляють себе у певних діях, вчинках, поведінці, не є предметом права і не регулюється ним.

Релігієзнавче осмислення свободи совісті дає змогу усвідомити її сутність саме в предметному полі релігійного самовизначення і самореалізації особистості. Потреба в релігії, релігійних цінностях, орієнтирах породжує потребу в духовній свободі, а отже, і в праві на її здійснення. Релігієзнавчий зміст свободи совісті, а саме свободи релігійної совісті, розкривається через поняття: «свобода релігії», «свобода віросповідання», «свобода в релігії», «свобода церкви».

Нерідко юристи, релігієзнавці, зокрема теологічно орієнтовані, розглядають поняття «свобода совісті» як тотожне поняттю «свобода релігії». Ці поняття взаємопов'язані, проте не тотожні.

Свобода релігії – це один з найважливіших елементів структури свободи совісті. Як релігієзнавча категорія саме в предметному полі свого вияву – ставлення людини до релігії – «свобода совісті» розкриває свій зміст через поняття «свободи релігії». Останнє містить основні аспекти свободи совісті: самовизначення індивіда щодо релігійних цінностей, орієнтирів, а також відповідне зовнішнє релігійне самовираження на їх основі.

Свобода релігії у зазначеному контексті виявляє себе у двох аспектах: як свобода вибору релігії і як свобода релігійного культу. Розглядаючи ці поняття у поєднанні їх внутрішнього і зовнішнього аспектів вияву, зауважимо, що перший з них розкриває свою сутність через поняття «свобода віросповідання», а інший стосується соціально-правових можливостей функціонування релігійних організацій і характеризується' поняттям «свобода церкви».

Свобода творчості – поняття, яке використовується в конституційному праві для позначення одного із суб’єктивних прав. У найбільш загальному вигляді свобода творчості являє собою людську здатність налаштовувати по-новому елементи поля своєї свідомості. Творчістю прийнято вважати будь-який людський акт, ідею або продукт, який суттєво змінив існуючий культурний домен або створив новий. Прийнято вважати, що художня, наукова та інша творчість є ефективним засобом звільнення людини від стану пригнічення, результатом сублімації психічної енергії, перенесення її на інші сфери. У цьому сенсі творчість являє собою вихід за рамки замкненого середовища, руйнування його кордонів.

Наукова теорія творчості почала розвиватися у 50-ті роки ХХ ст. При цьому в академічному слововжитку використовувались два терміни: творчість (creativity) – для позначення власне творчості та творча активність, творча робота (creative activity, creative work) – для позначення більш широкої за своїм змістом інноваційної діяльності. Нині ці поняття вважаються суттєво різними, оскільки розуміння творчості нині протиставляється будь-якій рутинній діяльності. У 60-ті рр. ХХ ст. творчість сприймалась також як спосіб подолання феномену відчуження в індустріальному світі. Метою і виправданням творчості традиційно вважається створення символічного продукту – результату роботи не на замовлення, предметного втілення вищих духовних устремлінь і цінностей людини.

Принципова відмінність творчості від рутинної праці полягає в її мотивації. На відміну від повсякденної праці, творчість відображає в собі специфічне прагнення людини до неутилітарної діяльності. Постання і розвиток індустріального світу дозволили чітко розділити два види людської активності: творчо-інноваційну та репродуктивну. Однак творчість не слід вважати просто синонімом винахідливості. У постіндустріальному світі творчу здатність прийнято вважати прерогативою таланту, наслідком природної обдарованості.

Свобода творчості є пов’язаною з інтелектуальною свободою індивіда. Запорукою успішності творця є відсутність обмежень на мету і предмет його розумових зусиль і уяви. Тому ефективність творчості перевіряється не цензурою, а ринком. Творче самовираження забезпечується правовими інститутами свободи совісті, думки і слова. Ще у XVIII ст. англійська парламентська опозиція започаткувала традицію інформування громадськості про творчі здобутки через вільну літературу і пресу. З тих пір творче інакодумство захищає себе за допомогою громадської думки і суду.

Свобода творчості захищається також ст. 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (1950), де стверджується, що «кожен має право на свободу вираження поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів»( Україна, ставши 9 листопада 1995 членом Ради Європи, взяла на себе зобов'язання дотримуватися положень названої конвенції. 23 квітня 1998 кабінет міністрів України ухвалив постанову «Про уповноваженого у справах дотримання конвенції 1950 р. “Про захист прав і основних свобод людини”». В листопаді 1998 року Європейський суд з прав людини та Європейська комісія з прав людини були об'єднані в новий постійно діючий орган — Європейський суд. До його складу увійшов представник України, який бере участь у засіданнях вищої палати суду при розгляді справ за позовами українських громадян .

Конвенція набула чинності для України 11 вересня 1997 року. МЗС України затвердило офіційний переклад 27 січня 2006 року.),а також ст. 13 Хартії засадничих прав Євросоюзу (2000), яка визнає літературу, мистецтво та наукові дослідження вільними від обмежень. Окремо Хартія гарантує повагу до академічної свободи, а також свободу вираження поглядів та інформації (ст. 11).

Міжнародно-правові гарантії свободи творчості передбачаються також такими документами ООН як Декларація ЮНЕСКО про расу і расові забобони від 27 листопада 1978 р., яка закликає наукову спільноту до «проведення об’єктивних досліджень на широкій міждисциплінарній основі», а держави – до усілякого сприяння їм в цьому. Як зазначається в Декларації, вчені повинні наглядати за тим, щоб результати їх досліджень не стали предметом хибного тлумачення й допомагати громадськості робити з них правильні висновки.

На національному рівні свобода творчості забезпечується здебільшого нормами конституційного та цивільного права. У США свобода творчості захищається першою поправкою до Конституції (1791), яка виводить творчу (інтелектуальну) свободу в захищений від зовнішнього владного втручання простір. Це означає, що Конгресу США забороняється ухвалювати закони, які обмежують свободу совісті, слова, преси та петицій. З часом під захист першої поправки Верховним Судом США було віднесено також свободу обміну інформацією та академічну свободу.

У Європі свобода творчості забезпечується на конституційному рівні гарантіями свободи в цілому. Зокрема, захист інтересів творця і його аудиторії здійснюється проголошенням свободи в якості державної мети або вищої соціальної цінності; закріпленням свободи як вищої правової категорії; гарантуванням низки суб’єктивних прав і свобод; скасуванням окремих патерналістських (позитивних) прав другого покоління; утвердженням свободи в якості засади конституційного ладу; закріпленням процесуальних механізмів захисту творчої ініціативи. Усі ці та подібні до них підходи можна вважати загальними конституційними гарантіями соціальної динаміки, що її потребує творчість.

У Конституції України (1996) свобода творчості передбачається ст. 54, відповідно до якої «громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Кожен громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом. Держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв’язків України зі світовим співтовариством». На жаль, свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості визнається Конституцією (1996) лише по відношенню до українських громадян, хоча в демократичній правовій державі свобода творчості має належати кожному.

На відміну від США, де свобода творчості гарантується не лише на рівні захисту прав творців, але й на рівні забезпечення інтересів їх аудиторії, ринку в цілому, європейські стандарти захисту свободи творчості роблять більший акцент на захисті суб’єктивних авторських та суміжних прав.

Рекомендована література:

1. Бралатан В. П., Гуцаленко Л. В., Здирко Н. Г. Професійна етика. Навч. посіб.– К.: Центр учбової літератури, 2011. – 252 с.

2. Бродецький О.Є. Етика й естетика: Навч.-метод. посібник. – Чернівці: Рута, 2005. – 315с.

3. Малахов В. А. Етика : Курс лекцій : Навч. посібник / Віктор Малахов. – К. : Либідь, 2001. – 384 с.

4. Основи професійної етики та естетичної культури: до проведення масових заходів та спортивних змагань: навч. посіб. / за заг. ред. Петрової Г.М., Кумеди Т.А. – К.: КНТ, 2012. – 192 с.

5. Фромм Э. Бегство от свободы. – М.: Прогресс, 1995. – 387 с. НАГОРУ