Розділ 2 Принципи і категорії етики та їх прояв в професійній діяльності

Тема 7. КАТЕГОРІЯ ОБОВ’ЯЗКУ І ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЯК СУТНІСТЬ І ЗМІСТ СЛУЖБОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СПІВРОБІТНИКА

1. Категорія обов’язку як першоелемент службової діяльності

Усі категорії моральної свідомості можна поділити на об'єктивні (добро, моральний обов'язок, відповідальність, справедливість) та суб'єктивні (щастя).

Добро - вища цінність моральної свідомості, те, чого моральність вимагає від людини. Зло - антидобро, антиблаго.

Обов'язок - моральне усвідомлення належного, яке постає перед людиною як її нагальне практичне завдання. Формула морального обов'язку - формула «золотої середини». Відповідальність характеризує суб'єкта з точки зору виконання ним завдання, вимоги обов'язку.

Обов’язок − це сукупність моральних зобов’язань людини перед суспільством. Він виступає як нормативна категорія, що регламентує соціальні обов’язки, котрі повинен виконувати індивід у силу суспільної необхідності. Проблема обов’язку є проблемою співвідношення особистого і суспільного інтересу. З усієї великої кількості теоретичних суджень про обов’язок важливо виділити концепцію Канта, який поклав це поняття і категорію в основу своїх пошуків сутності моральності, який бачив у обов’язку головний принцип її чистоти.

Моральний обов'язок – це перетворення вимог суспільної моралі на особистісний імператив конкретної особи та добровільне його виконання. Обов'язок визначають як прийняту особою необхідність підкорятися суспільній волі.

Однією із найважливіших властивостей обов'язку є його добровільність. Обов'язок лише тоді стає власне моральним феноменом, коли дотримання його вимог є добровільним. Моральний обов'язку – це наше свідоме та вільне підкорення моральному велінню. Дотримуючись обов'язку, ми всією душею визнаємо пріоритет більш високого начала, аніж наші власні потреби, бажання та плани. Проте залежно від ступеня усвідомлення необхідності, справедливості, важливості обов'язку і, відповідно, ставлення до нього, вимоги обов'язку можуть здійснюватися на різних рівнях добровільності: від виконання за примусом або через боязнь громадської думки, до дотримання обов'язку за внутрішньою потребою. Звичайно, багато що залежить від ситуації, але справді моральний обов'язок – це вільне дотримання суспільно необхідних вимог або особистих зобов'язань незалежно від будь-яких зовнішніх та внутрішніх примусів.

Виконання обов'язку є самоцінним. Це означає, що моральна дія може не дати практичного ефекту, але від цього поведінка морального суб'єкта не стає менш значущою.

Моральний обов'язок спонукає людину до активної позиції, розвиває в ній почуття особистої співпричетності всьому, що відбувається у світі, та виражається в прагненні робити посильний внесок у спільну справу.

Невиконання обов'язку призводить до відчуття провини і переживається через докори та муки сумління.

Моральні цінності є імперативними, тобто обов'язковими. І не просто імперативними, а імперативними безумовно. Це означає, що їх необхідно дотримуватися не за яких-небудь умов, а завжди. Ними потрібно керуватися у відносинах зі всіма людьми, а не лише з обмеженим колом родичів, друзів, колег, співвітчизників. Моральні імперативи, як і моральні цінності, що ними стверджуються, мають надситуативний та безособистісний, тобто універсальний, характер. Історично зміст морального обов'язку змінювався. Від підпорядкування відносин у докласовому суспільстві "таліонному праву” (яке проголошувало: "око за око, зуб за зуб”); у ранньокласовому суспільстві "золотому правилу моральності" ("не чини іншому того, чого не бажаєш собі" або "чини по відношенню до іншого так, як би ти хотів, щоб чинили по відношенню до тебе”), яке обов'язок людини вбачає в утриманні від завдавання шкоди іншому, до сформульованого у XVIII ст. І. Кантом "категоричного імперативу", котрий розвинув ідеї "золотого правила моральності". Основні визначення категоричного імперативу звучать так:

– чини тільки відповідно до такої максими (настанови волі), керуючись якою ти будь-коли можеш побажати, щоб вона стала загальним законом;

– чини так, щоб ти завжди ставився до людства як у своїй особі, так і в особі будь-кого іншого також: як до мети й ніколи не ставився б до нього як до засобу;

– воля людини має бути не просто підкореною законові, а підкореною йому таким чином, щоб вона розглядалася також як така, що дає закони самій собі.

У формулюваннях категоричного імперативу моральний обов'язок виражається в безкорисній доброзичливості по відношенню до будь-якої людини. Категоричний імператив саме тому й категоричний, що він повинен діяти за будь-яких умов, для нього не існує "якщо”, він ґрунтується на чистій волі, не зачепленій почуттями. Він не може базуватися на любові (а раптом вона завтра мине), він є вираженням вищого морального закону, котрому людина одночасно і зобов'язана, і здатна неухильно підкорятися. Обов'язок є суворим, він не терпить потурань і потребує від людини спокійного та послідовного служіння.

Настанови категоричного імперативу не втрачають, своєї етичної актуальності й сьогодні. Проте докорінні зміни в поглядах на людину та світ на зламі століть, глобальні проблеми та загрози, що постають перед людством, потребують пошуку нових засад універсалізації' морального обов'язку. Скажімо, відомий сучасний філософ Г. Йонас у своїй праці "Принцип відповідальності'' формулює оновлений категоричний імператив так: "Чини так, щоб результати твоєї дії не були руйнівними для можливостей життя в майбутньому, або просто не чини шкоди умовам подальшого існування людства на Землі”.

Обов'язок розглядається як глибоке усвідомлення необхідності виконання справедливого діяння, інструмент для затвердження справедливості. Обов'язок стає обмежувальним регулятивом незалежно від форми (негативної чи позитивної) його вираження. На думку О. Г. Дробницького, моральний обов'язок змушує людину суб'єктивно підпорядковуватися моральнісному зобов'язуванню виходячи із моральних, а не сторонніх мотивів.

Проте в історії сучасних етичних вчень існують інші підходи до витлумачення поняття "обов'язок".

Як зазначає Т. Е. Василевська, між вимогами обов'язку та вчинками людини постійно існує розрив. У цьому виявляється абстрактність, відірваність обов'язку від життя, його догматизм. Очевидно, що зведення особистої свободи до виконання обов'язку та розгляд обов'язку як основи людських вчинків обмежує творчий потенціал суб'єкта, орієнтує його на виконавчу сумлінність, ігнорує індивідуальність.

З погляду правового трактування обов'язку, всі підпадають під його регламентуючу силу. По суті, обов'язок нівелює своєрідність, неповторність персони. Він диктує звід законів, який повинен бути виконаним, незалежно від особистого ставлення до нього; змушує індивіда відректися від себе справжнього заради абстрактного, загального встановлення. Поведінка орієнтується на виконання норм, заборон, обмежень. При цьому закони розглядаються як дещо безумовне, абсолютно достовірне.

На шляху обов'язку іноді достатньо складно прийти до відповідального вчинку. Тому що, як точно зауважує Д. Бонхьоффер, людина, обмежена рамками обов'язку, ніколи не наважиться вчинити на власний страх і ризик, а тільки такий вчинок здатен вразити зло в саме серце та подолати його.

Абсолютизація обов'язку веде до того, що домінантою людської поведінки стають зобов'язання, дотримання норм. Обов'язок перетворюється на виправдання насадження різноманітних форм насильства над автономним індивідом. Персона, що бачить покликання В сліпому дотриманні обов'язку, може стати його покірним рабом. Адже, абсолютизуючи особисту залежність від обов'язку, вона іноді екстраполює його на інших і вбачає "зобов'язання" як втілення почуття обов'язку у маси, тобто нав'язує власні принципи, погляди оточенню. Таким чином, обов'язок іноді виявляється не таким вже ефективним обмеженням, як це здається на перший поглад. Етика обов'язку конституює людину абстрактну, позбавлену індивідуальних характеристик, безумовно підпорядковану встановленням.

У сучасному світі обов'язок як цінність все більше втрачає позиції. Пов'язано це не стільки із занепадом моральності, скільки з розширенням свободи багатьох. Обов'язку відводиться роль самообмежувача свободи по відношенню до існуючих порядків, які можуть постраждати від свавілля особи. Дж Грант пов'язує такий стан справ насамперед з приходом технологічної цивілізації, де наукові досягнення та сучасні технології породжують світогляд людської могутності.

Т.Е. Василевська вважає, що обсяг відповідальності є набагато ширшим за обов'язок, тому її не можливо звести до обов'язку. На думку вченої, обов'язок з'ясовує лише один аспект феномену відповідальності – обмежувальний, і тому він стоїть поряд зі справедливістю. Обов'язок формується із визнання первинної відповідальності та моральнісних цінностей. Саме в моральній відповідальності сполучаються моральнісні уявлення про належне, врахування неповторності персони та унікальності ситуації, в якій знаходиться кожний, та необхідність турботливого, людинолюбного ставлення до іншого. Таким чином, робиться висновок, що відповідальність не випливає з обов'язку.

У мислительній традиції етики розгортаються дискусії і щодо обов'язку не лише перед іншими, але й перед самим собою. Дехто з авторів вбачає наш обов'язок перед собою в досягненні щастя, в повноті самореалізації. Той, хто знехтував своїми даруваннями, втратив можливість проявити себе, запишається лише однією нерозкритою потенцією, – не виконав свій обов'язок перед самим собою. Але для саморозкриття потрібні умови, тому обов'язок сучасної людини в тому числі виявляється і в турботі про матеріальний бік власного життя, своє здоров'я, тих атрибутах добробуту, котрі дозволяють жити повноцінно: подорожувати, пізнавати, творити, спілкуватися, різнобічно реалізовувати себе.

Розвиток усіх сил свого єства потребує свободи та самостійних рішень, а тому "самообов'язок" людини – не дозволяти собою помикати, не погоджуватися на кабальні відносини, ніколи не ставати засобом у руках інших, маріонеткою на ниточках. Тобто обов'язок людини перед собою – відстоювати свою індивідуальність, власне бачення, відмовлятися від сліпого прийняття будь-яких нав'язаних кліше.

Обов'язок і в тому, щоб принаймні спробувати бути щасливим. Не можна погоджуватися на зневіру, душевну деградацію, песимізм, депресію. А для цього життя повинно мати сенс. Пошук сенсу – якщо він не знайдений або втрачений – також є важливим обов'язком людини перед самою собою. Знаходження смислу не гарантує щастя, але дає шанс та надію на нього.

2. Відповідальність як етична категорія

Відповідальність у науковій літературі в більшості випадків трактується лише як підзвітність і усвідомлення осудності . Цікаво зазначити що термін "відповідальність" вперше ввів у науковий обіг Альфред Бен, який тлумачив її саме в значенні "покарання".

Відповідальність як категорія етики та права, відображає особливе соціальне та морально-правове відношення особистості до суспільства (людства в цілому), яке характеризується виконанням свого моральнішого обов'язку та правових норм. Це здатність людини в тому ни іншому ступені виконати свій обов'язок. Бути відповідальним за той чи інший вчинок – означає визнати себе його автором і прийняти на себе його наслідки. Таким чином відповідальність – сукупність дій (мір), виконання яких, дозволяє особистості безпечно досягати бажаного.

Відповідальність як етична категорія має декілька значень: за що людина відповідає та перед ким вона відповідає. В даному аспекті можна виділити відповідальність людини перед собою (здійснюючи вибір "вибираю сам себе” та несу відповідальність), відповідальність за конкретні вчинки перед іншими людьми, відповідальність перед людством і світом (відповідаю за все). Бути відповідальним означає думати про інших і про наслідки своїх вчинків – чи не принесуть вони шкоди Іншому.

Відповідальність характеризує особистість з точки зору виконання нею моральніших вимог, відповідності її моральній діяльності, моральнішому обов'язку, що розглядається з позицій можливостей особистості. Вирішуючи питання про моральнішу відповідаль: ність, необхідно враховувати ряд факторів, у тому числі: чи здатна людина виконувати покладені на неї моральніші обов'язки; чи вірно вона їх зрозуміла; чи повинна вона відповідати за наслідки своїх дій, на які впливають зовнішні обставини; чи може людина ці обставини передбачити. Усі ці запитання вирішувалися теоретиками моралі в залежності від того, як їм уявлялося дійсне становище людини в суспільстві, в якому вони самі жили.

Відповідальність – це обов'язок і необхідність давати звіт в своїх діях, вчинках, відповідати за їх можливі наслідки; це надійність, чесність по відношенню до інших та себе самого; це усвідомлення та готовність визнати, що результат (реакції), який ти отримуєш у ході своїх вчинків, і є наслідок твоїх вчинків (дій).

Відповідальність – це не вина, це впевненість. Вона включає в себе особисту підзвітність і здатність діяти в рамках етичних норм на благо себе та оточуючих в рамках системи чи апарата системи.

Категорія відповідальності тісно пов'язана з уявленням про свободу людини. Людина, котрій властива свобода волі та свобода вибору, здатна усвідомлено обирати той чи інший шлях поведінки (з урахуванням можливих наслідків), а потім і нести відповідальність за обране ним і здійснене. При цьому свобода, на думку українського вченого В. Малахова, є лише простором для відповідальності як особливої "моральної спрямованості суб'єкта", адже усвідомлюючи власне буття, як здійснення життєвого призначення людина потрапляє в духовну атмосферу, в якій стверджується моральна відповідальність.

Рекомендована література:

1. Мовчан В.С. Етика: Навчальний посібник. – 3-тє вид., випр. і доп. – К.: Знання, 2007. – 412 с.

2. Палеха Ю.І. Етика ділових відносин: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Кондор, 2008. – 354 с.

3. Тофтул М.Г. Етика: Підручник / М.Г. Тофтул – Житомир: Видавництво ЖДУ ім.І.Франка, 2011. – 448 с. НАГОРУ