Розділ 2 Принципи і категорії етики та їх прояв в професійній діяльності

Тема 8. СОВІСТЬ ЯК УСВІДОМЛЕНЕ ПОЧУТТЯ МОРАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА СВОЇ ДІЇ ТА ВЧИНКИ

1. Визначення поняття «совість». Совість як категорія етики

Совість — це категорія етики, що характеризує здатність людини здійснювати контроль за власною поведінкою, давати об'єктивну оцінку своїм діям. Досить цікава етимологія слова "совість": у давньоруській мові воно походить від совъдть, в якому корінь въд (ведать); пізніше дт трансформувалося в ст і перейшло у совъсть; совъдать — відати, знати про себе. С. У. Гончаренко визначає поняття "совість" як моральне почуття, в якому виявляється самооцінка особою відповідності її дій діям прийнятим у суспільстві і перетвореним на внутрішні переконання нормам моральності; найважливіший особистісний моральний регулятор суспільної поведінки людини. Совість — продукт суспільного виховання, що формується разом з моральними почуттями (обов'язку, честі, добра, справедливості) та людськими соціальними прив'язаностями (сімейними, патріотичними, дружбою, любов'ю). У структурі світогляду совість — вищий морально-психологічний регулятор поведінки і дій особистості.

Справжнє виховання має ґрунтуватися на совісті. Недарма в народі утвердився афоризм: "Жити по совісті". У системі формування особистості є поняття "виховання" і "вишкіл". Останній спрямований на вивищення суб'єктивних людських претензій на істину, а не на саму істину як вищий критерій моральності. Вишкіл приглушує в індивіді совість. А лише совість є внутрішнім контролером власної діяльності людини, мірилом відповідальності за свої вчинки. Античний афоризм стверджує: "Совість — це глядач і суддя доброчинства".

Совість як моральне поняття є виразом здатності людини критично оцінювати свої вчинки, думки, бажання, усвідомлюючи та переживаючи свою невідповідність належному. Разом із соромом совість є регулюючим механізмом самоконтролю. Але на відміну від сорому, що зорієнтований на думку оточуючих стосовно відповідності прийнятим нормам і стандартам поведінки, совість - внутрішньо зорієнтоване самооцінювання. Це відповідальність людини перед собою, але саме тою складовою самої себе, що зорієнтована вищими універсальними цінностями.

Совість — це одна з провідних категорій етики, найбільш складне структурно-функціональне утворення моральної самосвідомості особистості, інструмент суспільної оцінки і самооцінки моральної особистості.

2. Теорії в дослідженні категорії «совість»

Достатньо складним питанням в етиці завжди було питання про природу совісті, її виникнення, різноманітність її проявів, адже совість регулює такі дії людини, про які відомо тільки їй самій, тільки совість виявляється єдиним моральним суддею людини, безособовою, але нещадною силою самозагнуздання і самоконтролю особистості.

У грецькій міфології прояв совісті пов'язувався з образом богинь помсти Ериній, завдання яких відшукувати гріхи усміх людей, оскільки їм належало право покарання за скоєне зло. І в цю ж епоху в давньогрецьких літературних джерелах знаходимо лінію розвитку уявлень про совість, де герої (наприклад Еврипіда) страждають вже не від помсти богинь і не тільки від суспільної думки, а від власних докорів совісті, від усвідомлення скоєного.

У давньогрецького філософа-енциклопедиста Арістотеля знаходимо: "Совість — це праведний суд доброї людини".

Теоретичне пояснення категорії совісті нерозривно пов'язане із загальними філософськими і етичними позиціями мислителів. Письменники-гуманісти, філософи всіх епох і народів підносили совість як вище мірило морально-духовних цінностей людини. Французький письменник Оноре де Бальзак писав із застереженням: "Наша совість — суддя непогрішний, поки ми не вбили її". Ці слова особливо актуальні в добу науково-технічного, інформаційно-технологічного буму, коли поняття "совість" частиною суспільства сприймається скептично, як щось зайве, як пережиток минулого. Можна лише шкодувати, що під впливом необмеженого матеріального прагматизму люди знищують у собі моральний закон як величезну цінність, про яку німецький філософ І. Кант писав: "Дві речі наповнюють душу завжди новим і сильнішим здивуванням і шанобливістю, що частіше і триваліше ми розмірковуємо про них, — це зоряне небо наді мною і моральний закон у мені".

У домарксистських етичних вченнях можна виділити кілька основних напрямів, які досліджують дану категорію з різних позицій. Релігійно-ідеалістичні теорії розглядають совість як похідне від вічних, абсолютних ідей чи апріорного морального закону, як щось природжене чи дане Богом. Важливо виділити теорії, які обґрунтовують земні джерела совісті, визначають її реальними умовами життя людей, їх потребами, інтересами, стосунками, що визнають значимість виховання, просвіти у її формуванні, які зв'язують ідею совісті з біологічним походженням людини.

Марксизм обґрунтовує виникнення совісті лише на певному ступені розвитку людського суспільства, і тому її зміст носить історичний характер. Вона народжена потребами людського співжиття, соціальними відносинами людей у процесі їх суспільно-трудової практики. Совість як здатність людини контролювати свої дії, наповнюється конкретним змістом внаслідок не простого спілкування з іншими людьми, а внаслідок приналежності людини до певної соціальної групи, класу. Зв'язуючи природу совісті з соціальною сутністю людини, марксизм підкреслює класовий характер її змісту.

Український педагог В.О. Сухомлинський у складних соціально-економічних умовах розвитку суспільства намагався будь-що підносити у своїх вихованців морально-духовні цінності, поставивши на їх стороні совість, не віддавати її на поталу й розграбування прагматикам. "Совість, — писав він, — це емоційний страж переконань"1. Совість не є виявом психічної стихійності особистості. Вона керується передусім розумом. Як знову ж таки зауважував В.О. Сухомлинський: "Совість підкоряється свідомості, розумові — "цареві в голові", як говорить народна мудрість".

Поняття совісті як і осмислення категорії «совість» історично змінювалося. У загальному вигляді слід підкреслити, що совість — специфічна форма відбиття об'єктивного світу. Об'єктивне джерело її формування і розвитку — у встановлених суспільством нормах моралі, які врешті-решт відбивають економічний лад суспільства. На основі встановлених, прийнятих у суспільстві норм моралі, загального світогляду людина виробляє власні моральні переконання і керується не тільки усталеними вимогами і нормами, а й своїми внутрішніми переконаннями, під впливом яких і виробляється оцінка вчинків, думок, почуттів, тобто діє совість. Засвоєні особистістю уявлення про добро, справедливість, обов'язок тільки тоді стають внутрішньою підвалиною совісті, коли перетворюються на переконання. Якщо людина не впевнена в своєму обов'язку творити добро, то не відчуває потреби чинити справедливо, тобто не володіє совістю.

Совість структурно і функціонально виступає як ядро моральної самосвідомості, а моральні переконання — серцевина совісті. За цим сенсом совість служить суб'єктивним вираженням моральної сутності особистості, показником рівня її соціальної моральної зрілості.

У совісті як моральному явищі слід виділити три складових елементи: раціональний, почуттєвий, вольовий. Раціональна частина совісті: розумне усвідомлення морального значення скоєних дій, яке носить характер засудження чи схвалення. Характерно, що суд совісті, як внутрішня активність самосвідомості, відбувається незалежно від поінформованості інших людей про предмет совісті.

Розумному судженню морального значення здійснених дій сприяє відповідне почуття, завдяки якому емоційний характер совісті виявляється у вигляді почуття морального задоволення чи незадоволення собою. Почуття морального задоволення називають самоповагою. Почуття незадоволення собою набуває форму каяття, докорів совісті, почуття сорому, які є одними з найсильніших людських емоцій.

У совісті неодмінно присутній і вольовий момент. Совість велить, змушує чинити певним чином і тим самим надає цінність усякому судженню і почуттю. Цей елемент совісті характеризує загальний напрям усієї поведінки в особливих, суперечливих людських ситуаціях, ту силу душевною напруження особистості, яка відкривається у ній у процесі внутрішньої боротьби між добрими і злими намірами, мотивами, цілями.

Совість не виникає раптово і не зникає безслідно, а поступово формується в процесі моральної діяльності особистості, прогресуючи чи деградуючи залежно від багатьох об'єктивних і суб'єктивних причин. Вона постійно присутня у самосвідомості морально зрілої особистості як потенційна здатність чи реальний процес.

Отже, совість — категорія етики, що характеризує здатність особистості здійснювати самоконтроль, усвідомлювати моральні суспільні обов'язки, вимагати від себе їх виконання і виробляти самооцінку здійснених вчинків. Це один із проявів моральної самосвідомості особистості. Совість означає усвідомлення моральної відповідальності індивіда за свою поведінку, що включає моральну самооцінку, вольовий самоконтроль з точки зору моралі всього суспільства. Таким чином, вторгнення совісті в духовний світ особистості завжди містить у собі дещо надмірне, що перевершує наявні можливості як зовнішньої дії, так і внутрішнього освоєння й осмислення в межах системи уявлень, що склалася. Втілюючи безпосередньо в індивідуальному досвіді реальну важкість буття людської спільноти, імперативи совісті завжди максималістичні, незмінно вимагають від особи більшого, ніж вона здатна здійснити на даний момент, націлюють на творчо-критичний перегляд її загального ставлення до світу. Через це совість, якщо вже вона в людини є, — неодмінно має «боліти», турбувати, бентежити свого носія: це її нормальний стан.

Совість — це внутрішній монолог, хоч частіше буває діалогом, навіть багатоголосою дискусією. Чудове латинське прислів'я говорить: "Совість — тисяча свідків". Не дозволяючи заснути духу, в людині сперечаються вічний опонент з вічним захисником. Вічний суддя в людині бачить, чує те, що приховано від суспільної думки, — протиріччя між переконаннями, помислами, мотивами і безпосередньою діяльністю. І звідси — вчинок може бути потаємним і очевидним.

Для особистості, у якої є совість, недостатньо багатства її внутрішнього світу і властивості піднятися до усвідомлення загальнолюдських цінностей та інтересів, недостатньо і замало гарантій свободи її волевиявлення в суспільстві (хоч без цього і неможливо обійтися). Для такої особистості необхідна актуалізація високих моральних потреб і цінностей, можливість протиставити їх більш низьким та швидкоплинним, висунення й підтримання високих вимог до себе, здатності до самосвідомості. Совість — найвитонченіше і багате на нюанси творіння людського духу, яке здатне реагувати на мізерні події, устояти перед спокусою.

"Шлях до формування совісті, — як пише психолог П. Семенов, — пролягає через формування розвинутої потреби "для інших", через здатність до співчуття і співпереживання".

3. Вчинок як одиниця моральної поведінки

В етиці розрізняють два підходи до розуміння суті моральної діяльності – більш широкий і більш вузький.

Згідно з першим, широким підходом, діяльність є моральною, якщо узгоджується з вимогами моралі, її нормами та цінностями.

У вужчому ж розумінні власне моральною є лише така діяльність, яка ґрунтується на усвідомленому виборі її суб’єкта й має на меті активне утвердження певних моральних цінностей.

Два варіанти розуміння дають змогу зрозуміти, що, взагалі кажучи, справжній моральний вчинок є явищем рідкісним у повсякденному людському житті.

Можна бути чесною, порядною, доброю людиною і не здійснювати при цьому жодних вчинків.

Вчинокже можна визначити як практичний акт цілеспрямованого утвердження певних моральних цінностей у ситуації, де ці цінності беруться під сумнів або заперечуються.

Саме відсутність онтологічних гарантій щодо стверджуваних цінностей і пов’язана з цим неминучість морального ризику відрізняють вчинок від того, що називається „героїчним вчинком”, або подвигом, - діяння, спрямованого скоріше на досягнення певної мети, аніж на її полемічне ствердження у світі.

Подвиг – зрушити з місця, „подвигнути” якусь украй важку у фізично-життєвому відношенні, але безсумнівно потрібну справу.

Подвиг, у класичному розумінні — спосіб життя чи окрема визначна дія. З часів античності найбільш відомими є подвиги Геракла.

У розумінні, яке надав Сталін, і яке стало невід'ємною частиною радянської і пострадянської ідеології.

Подвиг —саможертовний, героїчний вчинок, який має важливе значення, скоєний у надзвичайно складних, небезпечних умовах з великим ризиком для власного життя. Подвиг викликає у людей повагу, гордість у самого себе, увагу з боку оточуючих.

Вчинок — соціально оцінюваний акт поведінки, що побуджусться усвідомленими мотивами. На відміну від імпульсивних дій вчинок здійснюється у відповідності з прийнятим наміром. Вчинок, як елемент поведінки, підпорядкований мотивам і меті діяльності людини. В ньому проявляється особистість — її провідні потреби, ставлення до оточуючої дійсності, характер, темперамент. У вчинку проявляються такі риси особистості, як наполегливість, лицемірство, відвертість, замкнутість тощо. У відповідності з соціальними нормами, етичними і правовими вчинки оцінюються як моральний або аморальний, чесний або нечесний, героїчний або боягузливий тощо.

Вчинок – зробити щось за рішенням власної совісті, на свій страх і ризик, без сподівань на загальне схвалення власних моральних мотивів.

За всієї своєї ризикованості справжній вчинок із самого початку несе в собі потужний моральний пафос; втручаючись у рутинний перебіг справ, він утверджує в ньому дієвість совісного суду, прерогативи вищих людських цінностей.

За словами відомого соціопсихолога І.С.Кона, „всі вчинки здійснюються в конкретній ситуації”, тобто визначаються не лише абстрактними закономірностями моральної сфери, а й реальним людським співбуттям у світі.

Разом з тим, „замикаючись” на конкретну ситуацію, моральний вчинок незмінно виходить за її межі і, завдяки акумульованій ним духовній енергії, підносить саму цю ситуацію на рівень високої драми людської свободи й цінностей.

Для сформованої християнською традицією моральної культури Європи прообразом цієї необоротності справжнього вчинку постає не що інше, як самий божественний Першовчинок – хресна жертва Христа, після якої, як стверджували вже отці християнської церкви, світ змінився у самій своїй основі й принципово вже ніколи не може бути таким, яким був раніше.

Так і людські вчинки хоч на крихту, але змінюють світ довкола нас: мужнє утвердження власної гідності, прощення, адресоване ворогові, прояв співчуття там, де на нього не сподівалися, - вносять у наше життя елементи цієї моральної необоротності.

З огляду на те, що повноцінний вчинок є сильнодіючим засобом людського втручання у світ, першою етичною настановою щодо нього, хоч як це парадоксально не звучить, має бути: не зловживати вчинком.

Вище вже йшлося про те, що вчинок за своєю суттю є в людській поведінці явищем рідкісним; так воно, очевидно, й має бути.

Водночас вчинок залишається серцевиною, першоелементом моральної діяльності, у відриві від якого остання просто втрачає свій смисл.

Людина, не здатна до вчинків, не є справжнім суб’єктом моральності.

Отже, друга етична настанова щодо вчинку має вимагати готовності його здійснити, коли в цьому виникає потреба.

Саме цією готовністю визначається, зрештою, моральна зрілість людської особистості.

Рекомендована література:

1. Малахов В.А. Етика спілкування: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Либідь, 2006. – 386 с.

2. Мовчан В.С. Етика: Навчальний посібник. – 3-тє вид., випр. і доп. – К.: Знання, 2007. – 412 с.

3. Палеха Ю.І. Етика ділових відносин: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Кондор, 2008. – 354 с.

4. Тофтул М.Г. Етика: Підручник / М.Г. Тофтул – Житомир: Видавництво ЖДУ ім.І.Франка, 2011. – 448 с. НАГОРУ