Розділ 3 Біблія – фундамент моральних відносин

Тема 15. МОРАЛЬ І РЕЛІГІЯ. СУТНІСТЬ І ФУНКЦІЇ РЕЛІГІЇ ЯК ДУХОВНОГО ВИРОБНИЦТВА

1. Зв'язок релігії та духовного виробництва

Життя суспільства – це реальний життєвий процес соціального суб’єкта (особи, соціальної групи, класу, суспільства в цілому), що відбувається в конкретно-історичних умовах і характеризується певною системою видів і форм діяльності як способу засвоєння дійсності людиною. У реальному житті суспільства поєднані й однаково необхідні як матеріальне, речове, так і ідеальне, духовне. Для характеристики останнього в сучасній літературі користуються категоріями ”духовне життя суспільства”, ”духовне виробництво”, ”суспільство свідомість”, ”духовна культура”. Ці категорії дуже близькі за змістом, але між ними існує і певна відмінність.

Духовне життя суспільства – найширше поняття усіх вище згаданих. Воно охоплює багатогранні процеси, явища, пов’язані з духовною сферою життєдіяльності людей, сукупність їх поглядів, почуттів, уявлень, а також процеси виробництва суспільних та індивідуальних ідей, і їх засвоєння. Духовне життя – це не тільки ідеальні явища, але і його суб’єкти, у яких є певні потреби, інтереси, ідеали і які мають соціальні інститути, що займаються виробництвом, розподілом і зберіганням духовних цінностей (клуби, бібліотеки, театри, музеї, навчальні заклади, релігійні та суспільні організації тощо).

З'ясуємо суть зв'язку релігії та духовної культури. Філософія свого часу розробила поняття "духовне виробництво" для характеристики виробництва ідей, знань, уявлень, художніх цінностей. Ймовірно, саме продукти духовного виробництва в широкому розумінні й складають елементи духовної культури.

В основі теологічних (Теологія (Бог, слово, вчення) наука про Бога) концепцій розуміння духовної культури лежить ідея щодо визначальної ролі релігії в розвитку цивілізації та культури. Стосовно православ'я дану ідею на початку XX ст. розвивав російський релігійний філософ П. Флоренський (1882— 1937 рр.), який доводив, що саме релігія створює культуру, складає її зміст, виконує ті самі функції, що й мистецтво, наука, мораль. Похідним тут є етимологічне виведення ним поняття "культура" з слова "культ". Оскільки слово "культура" має корінь "культ", вважав православний мислитель, то й сама культура, культурні цінності є лише похідними культу.

Духовне виробництво – це вид трудової діяльності, сутністю якої є творення предметів для духовних потреб людей. Духовне виробництво розвивається на основі матеріального виробництва і має з ним спільні риси. Проте, для духовного виробництва властиві специфічні риси. Основними є такі:

а) якщо результатом матеріального виробництва є матеріальні цінності, світ речей, то результат духовного виробництва – духовні цінності, світ ідей;

б) якщо матеріальне виробництво спрямоване на створення безпосередньо значущих цінностей, то виробництво духовне – це цінності, що тільки в кінцевому результаті стають суспільно корисними;

в) якщо в матеріальному виробництві предмет використовується речовинна форма – поглинається або додається до чогось, тобто зникає як самостійний, – то в процесі духовного виробництва відбувається інформаційне використання предмета безвідносно до його матеріальної форми – предмет не тільки не зникає, а може набувати більшого обсягу.

Як важливий складник суспільного виробництва, духовне виробництво постає, як виробництво суспільної свідомості, в якій зосереджений основний зміст духовного життя суспільства. Це ядро, квінтесенція духовного життя.

2. Виникнення релігії

Релігія виникла близько 40-50 тисяч років тому, в епоху верхнього палеоліту. Спостерігаючи і осмислюючи навколишній світ і себе в ньому, людина зрозуміла, що його оточує впорядковане світобудову, що підкоряється так званим законам природи. Змінити ці закони, встановити інші людина не в силах. Кращі уми в усі часи билися над спробою розгадати таємницю і сенс життя на землі, відшукати ту силу, яка виявляє свою присутність у світі через зв'язок речей і явищ. Для цієї сили людина придумала тисячі імен, але їх суть одна - це Бог.

Ми живемо на початку третього тисячоліття, і всі шість мільярдів мешканців землі вірять. Одні вірять у Бога, інші - у те, що його немає. Тому релігія є однією з найважливіших речей у житті людини, його життєвою позицією, етичним і моральним правилом, нормою і звичаєм, за якими він живе (діє, мислить, відчуває).

Перш ніж розглядати релігію в структурі духовних цінностей та культурних надбань, спробуємо з’ясувати суть потіння “релігія”. Слово “релігія” походить від латинського "religio" і означає "зв'язок". У тлумаченні богословів релігія — це все те, що зв'язує, з'єднує людину з бо­жественністю ("Святе Письмо", культ тощо). Отже, богословське визначення релігії виходить з віри в існування Бога. Але воно, так би мовити, конфесійне, однобічне.

Зазначимо, що релігія — явище дуже складне і має соціальний характер, тобто воно виникло в суспільстві цілком закономірно й існує разом з ним; воно поєднує в собі елементи раціонального (наприклад, моральні настанови) та ірраціонального (наприклад, фантастичні образи надприродних істот — ангелів, чортів тощо).

Релігія є однією з форм суспільної свідомості, яка відображає дійсність в образах і міфах та Утверджує віру в їхню реальність.

Релігія, на відміну від таких конкретніших форм суспільної свідомості, як мораль, політика, право, претендує на всебічне відображення дійсності. Вона виступає і як світогляд, а саме — як система поглядів на світ і місце людей у ньому, на принципи їхньої повсякденної поведінки. Релігія як форма суспільної свідомості та світогляд є однією з найдавніших і найпоширеніших сфер духовної культури людства.

Головною ознакою будь-якої релігії є віра у надприродне. До віри у надприродне слід віднести уявлення про потойбічні сили у вигляді божества, ангелів, чортів тощо.

Релігійна віра у надприродне характеризується певними особливостями. По-перше, вона передбачає не просто наявність у свідомості уявлень про надприродне, а віру в реальне існування надприродного. По-друге, релігійна віра обов'язково передбачає емоційне відношення до надприродного. По-третє, віра в надприродне включає переконаність в існуванні особливих двобічних відносин між ним і людиною. Вірую­чий переконаний в тому, що надприродне не тільки існує, а й може вплинути на його життя, долю, і що за допомогою певних дій людина, в свою чергу, може впливати на надприродне, задобрити його, вимолити прощення, викликати доброзичливе ставлення тощо. Релігія виникла в свідомості людей під впливом умов суспільного буття, труднощів пізнавального процесу, потреби виходу із, здавалося б, безвиході, а також емоційного відношення людини до дійсності. Ця сукупність причин і умов, які створюють необхідність і можливість виникнення та відтворення релігійного відображення дійсності, і складає джерело та корені релігії.

Якщо віра є ознака релігії, то не будь-яка віра релігійна. Віра-це визнання будь-якої інформації достовірної без будь-якої її повторної перевірки і сумніви в її істинності. Віра може бути релігійною і світською. Людина вірить, приймаючи інформацію по своїй волі іноді сумніваючись або критикуючи її. Релігійна ж віра не дозволяє сумніватися і критикувати. Святині віри релігійної є оберігає. Невіра або сумнів у даному випадку розглядається як тяжкий гріх. В.С Соловйов писав: "Віра означає визнання чого-небудь істинним з такою рішучістю, яка перевищує силу зовнішніх фактичних і формально-логічних доказів".

3. Релігія як культурний феномен

Культура ділиться на матеріальну і духовну. Культуротранслююча функція релігії розкриває ставлення релігії до духовної культури. А під духовною культурою розуміється сукупність позитивних досягнень людства в інтелектуальній і емоційних сферах його діяльності. В духовну культуру включаються такі структурні елементи як діяльність музеїв, бібліотек, освіта, наука, філософія, мистецтво, моральність ... Особливо важливим, принциповим є взаємодія релігії з моральністю. І тому, хоча моральність і є елементом духовної культури, взаємодія з нею розкривається через особливу, моральну функцію релігії.

На кожному етапі історичного розвитку в конкретних релігіях співіснують дві протилежні тенденції: тенденція сприяння розвитку духовної культури (тенденція, що породжує "плюси") і тенденція протидії розвитку духовної культури (тенденція, породжує "мінуси"). "Плюси" і "мінуси" щодо релігії до культури особливо наочно видно на прикладі ставлення релігії до мистецтва.

Першим "плюсом" є турбота релігійних організацій про збереження релігійного мистецтва. Релігійне мистецтво - це така художня діяльність і такі її результати, які здатні підтримувати у віруючих віру у надприродне. Зокрема до релігійного мистецтва ставляться: архітектура храмів, ікони, релігійна музика, релігійна художня література. Релігійне мистецтво, як і будь-яке мистецтво, несе в собі позитивне естетичне і гуманістичний зміст. Наявність всередині цих творів релігійного матеріалу робить для віруючих дані художні твори продуктами підвищеного попиту. Таким чином, через релігійне мистецтво релігія розвиває і зміцнює у віруючих художнє сприйняття, прилучає їх до світу мистецтва. Позитивний гуманістичний і естетичний заряд релігійне мистецтво дає в першу чергу віруючим людям. У першу чергу, але не тільки. У принципі споживачами цього виду мистецтва, як і мистецтва в цілому, є всі представники цивілізованої частини людства.

Релігія надає в певному відношенні благотворний вплив і на світське мистецтво (світським мистецтвом називають таку художню діяльність і такі її результати, які не підтримують віру в надприродне). Релігія як би "дарує" художникам багато образів, сюжети, метафори і інший художній матеріал. Без використання цього матеріалу світське мистецтво було б у багато разів бідніші за своєю художньою виразністю.

З іншого боку, багато конкретні релігії висувають певні перешкоди для участі віруючих у світській художньої діяльності. Одним з таких перешкод є прямі релігійні заборони на певні сторони художньої творчості і художнього сприйняття. Ці заборони є і зараз, але особливо багато їх було в минулому. Так, Російська православна церква з часу свого виникнення (кінець Х ст.) Переслідувала народне мистецтво скоморохів і в XVII столітті домоглася його заборони і знищення. А іслам в минулому повсюдно забороняв мусульманам зображати живі істоти. Заборони на деякі види мистецтва в окремих країнах збереглися і зараз. Так, наприклад, у головній країні мусульманського світу - Саудівської Аравії - заборонені театр і кінематограф.

Іншою перешкодою для участі віруючих у світській художньої діяльності є створена у багатьох громадах атмосфера морального осуду тих віруючих, які захоплюються світської культурою: художньою літературою, театром, кіно, танцями та ін

Релігія як культурний феномен має ряд ознак, що відрізняють її від псевдорелігій:

1. Вірування або віровчення - усні або письмові оповіді, перекази, міфи і легенди про божественні сили та істоти. Розрізняють вірування многобожескіе і едінобожескіе. Ідея Бога становить ядро вірування. Вірування систематизуються і осмислюються в богословських працях і по каналах проповіді, спілкування, навчання і виховання проникають в повсякденне свідомість прихильників релігії.

2. Своєрідна поведінка і взаємини між віруючими. Важливо зазначити, що поведінка віруючих багато в чому обумовлено і світським життям. Ступінь впливу мирського поведінки залежить не тільки від специфіки віри, але й від ступеня і глибини самої віри. Поведінка віруючого конфесійно, тобто відображає ті чи інші особливості віри. Іноді релігійні вимоги доходять до повної ізоляції від іновірців та атеїстів.

3. Наявність культу. Культ - це різноманітні, освячені канонами специфічні форми поклоніння Богові та іншим релігійним святиням: церемонії, молебні, обряди, ритуали і т.д. Культові ритуали виконують для віруючих функцію суб'єктивної зв'язку з Богом. Культ символічний і сакрален. Культ вимагає точного виконання. Культ-це система релігійної практики, заснована на шануванні, поклонінні і звеличенні будь-якої ідеї, концепції, особистості, речі і т.д. Культ може носити і світський характер (культ грошей, культ, харчування, культ особистості, культ розуму і т.д.);

4. Функціонування релігійних організацій. Релігія - інстітуталізірованное освіта, представлене Церквою. Церква - культова об'єднання одновірців, кероване особливими законами і розділене на духовенство і мирян. Церкви як правило є офіційно визнаними, а іноді державними установами. Історично церква виросла з інституту жрецтва. Церква побудована за ієрархічною ознакою супідрядності, при якому нижчі чини повинні підкорятися вищим. Верховенство належить найвищій ієрархові (тато, патріарх, далай-лама (у ламаїзмі-перебігу буддизму)). Винятком є мусульманське духовенство, в якому немає організаційних структур. Велике значення в будь-якій Церкви грає чернецтво. Монахи - найбільш ревні прихильники релігії, відреклися від світського світу й дотримуються особливо суворих аскетичних правил. Вони служать еталоном для мирян і зазвичай об'єднуються в громади - монастирі, що є центрами церковного життя. Церква - це складний відрегульований механізм, система, що володіє певною матеріальною базою і чітким статутом. Але це не є обов'язковою нормою для всіх релігій

5. Релігія наділена особливим призначенням у культурі. За висловом А. Тойнбі релігія виступала "лялечкою"(коконом) зародження цивілізацій, багато в чому визначаючи тип народжуваної культури. Релігія несе в собі особливу духовно-емоційний стан, що доповнює наукову, пізнавальну діяльність людини. Релігія відгукується на вічну потребу людини в безсмертя, відшкодовуючи невлаштованість земного буття для людини. Релігія регулює відносини між людьми, об'єднуючи їх в стійкі спільності. Нарешті, релігія канонізує багато цінностей культури.

Дослідниками встановлено, що певні риси притаманні всім релігіям:

1. Ставлення до сакрального, священного, святому або святості. В монотеїстичних релігіях вона ототожнюється з Богом, в політеїстичних релігіях з пантеоном богів, в інших релігіях-зі світом духів або з моральними цінностями, з технічними цінностями і т.д.

2. Теїзм (грец. Theos – Бог) - специфіка світогляду, при якому утворюється особливе розуміння світу як особистості, створила і перетворюючої світ, але в той же час існуюче над цим світом, як непроявляющаяся або частково виявляється для людини сутність.

3. Фідеізма (від лат. Fides - віра) - комплекс прояви надприродного в природному.

4. Прагнення до ієрархії в усьому, що пов'язано з релігійністю людини: від соціальних відносин до предметів культу та культури. Наприклад, кожна релігія пройшла особливу стадію, пов'язану з появою культового мови: ведийский і санскрит - в індусів, веньян - у китайців, японців і корейців, авестійська - у зороастрійців, арабська - у мусульман, латинь і старослов'янську - у християн і т.д

Можна виділити три типи переконань:

1. Язичницький, що спирається на зв'язок з природою, людина сприймає себе як частину світу; всі явища і предмети світу, а також сама людина володіють душею, тобто невідчутне людиною частиною, яка може залишати матеріальну оболонку, змінювати її, але завжди прагнути проявитися в ній.

2. Релігійний, що спирається на зв'язок з надприродними силами та етичні вимоги; духи і душі представляються вже як більш самостійні і менш залежні від матеріальної форми субстанції; людина і світ духів взаємовигідні один одному і залежні один від одного; духовні субстанції розглядаються як сукупність, самостійний світ, організований за своїми законами; цей світ здатний впливати на світ людей, світ людей здатний впливати на світ богів; виникають посередники між цими світами (герої, напівбоги, ангели).

3. Світський спирається на художнє сприйняття чи наукове пізнання сил природи і гуманістичні норми життя в суспільстві. Духовне починає розглядатися як невід'ємна частина матеріального, земного, людського світу. Людина бачиться єдиним істотою, здатним сприймати духовне і впливати на його сутність і форму вияву.

На дохристиянських етапах розвитку суспільства, на думку П. Флоренського, людина орієнтує власну Діяльність на "матеріальні інтереси", розвиваючи лише матеріальну культуру. "Одухотворятися" душа лю-Дини починає лише після Ісуса Христа. Саме з "Бого-явлення" особливого значення у духовно-історичному розвитку набуває Софія, Божественна Премудрість, яка виводить людину зі стану "духовного сну" і за­безпечує розвиток духовної культури. П. Флоренський розробляє власну концепцію, яка здобула назву «софоологія» де намагається висвітлити духовність людини як результат дії Софії, що є проміжною ланкою між Богом і людиною, наближає першого до останньої і повертає останню до першого. Він певним чином заперечував творчу діяльність людини як справжнього творця культурних цінностей, не враховуючи динамізму історичного розвитку культури.

Сучасні православні богослови, йдучи за Флоренським, визначають духовну культуру як неземне, надприродне явище, обмежують її лише релігійними ідеями та морально-релігійними вимогами. При цьому не беруться до уваги матеріальна основа! культури, її значення, нерозривна єдність матерії- альної і духовної сторін культури.

Подібна точка зору існує в католицькій та протестантській культурології. Зокрема, в пастирській конституції, схваленій II Ватиканським собором (1962—1965 рр.), підкреслюється, що християнське віровчення обновлює і очищує духовну культуру, підносячи її розвиток на новий щабель. Протестантська теологія також розглядає релігію як субстанцію духовної діяльності людини, як форму осмислення і правильного сприйняття культурних цінностей.

У свою чергу, мусульманські культурологи називають іслам "цивілізаторською релігією" і стверджують, що всім досягненням в науці, культурі мусульманський світ зобов'язаний ісламу.

Таким чином, наведені богословські системи вважають релігію тією єдиною основою, лише на грунті якої могла виникнути і досягти висот духовна культура.

З наукової точки зору, духовна культура виступає механізмом передачі нагромаджених суспільством різноманітних цінностей і традицій, охоплює сферу ду­ховного виробництва, куди входять такі форми суспільної свідомості, як філософія, мистецтво, політика, право, етика, наука, в т. ч. релігія. Наукова концепція виходить з органічної єдності матеріальної і духовної культури. При цьому підході переважаюча роль надається матеріальним основам культури.

Духовній культурі властиві певні особливості: вона має історичну обумовленість, фіксує національні особливості, включає в себе загальнолюдські цінності. Все це є характерним для усіх феноменів духовної культури, в т. ч. для релігії, яка також створюється людством і служить людству.

Отже, релігія є складним духовним утворенням. Зазначимо, що до недавнього часу наша література надавала їй вкрай спрощену оцінку. Релігія визначалась як система "невіглаських" уявлень про світ і людину.

4. Структура релігії

Як особлива система духовної діяльності людей, релігія має власну специфічну структуру, В ній можна виділити такі основні елементи, як релігійна свідомість, релігійні почуття, релігійний культ, релігійні організації.

Релігійна свідомість включає два взаємопов'язаних і водночас відносно самостійних рівні: релігійні психологію та ідеологію.

Релігійна психологія — це сукупність властивих масі віруючих уявлень, почуттів, настроїв, звичок, традицій, пов'язаних із певною системою релігійних ідей.

Релігійна ідеологія — це більш чи менш струнка система ідей, розробкою та пропагандою яких займаються релігійні організації, професійні богослови та служителі культу.

В історичному аспекті релігійні психологія та ідеологія стають сходинками розвитку релігії.

Релігійна ідеологія в сучасних релігіях включає в себе теологію, або богослов'я, богословські концепції економіки, політики, права, мистецтва, релігійну філософію тощо. Найважливішою частиною релігійної ідеології є теологія. Вона формулює докази ідеї Бога, Дає систематизований виклад релігійних поглядів на світ, людину в світі, на сенс її буття.

Джерелом ідеології кожної релігії є її святе писання (Тригатака — у буддистів, Біблія — у християн, Коран — у мусульман та ін.).

Головною соціальною функцією релігії є функція ілюзорно-компенсаторна. Релігія для віруючого — насамперед компенсація (хай навіть ілюзорна) усіх тягот його земного буття. У свідомості релігійної людини відбувається перетворення тяжкої дійсності у бачення картин райського буття, ідеального світу, де панують рівність і свобода.

Гасло, що релігія є "опіумом народу", автори ряду праць із філософії розглядали як головний аргумент на користь заперечення релігії. Проте в сучасному суспільстві існує потреба втіхи, зняття психологічної напруги, викликаної умовами повсякденного буття. Знищення цієї — хай ілюзорної — компенсації було б актом жорстокості. І можна погодитися з тим, що мова може йти не про знищення релігії, а про заміщення її іншими компенсаторами, які мають гуманістичний зміст. Однак необхідно враховувати й інше.

По-перше, головна ідея кожної релігії — ідея Бога як відображення абстрактної людини — не позбавлена гуманізму.

По-друге, глобальний гуманізм не заперечує всіх існуючих вірувань, національних традицій, звичаїв, світорозумінь, що склалися, та ін., більше того, він їх передбачає і на них грунтується.

Взагалі, роль релігії в суспільстві не можна оцінювати однозначно. Так, релігія відігравала важливу культурно-історичну роль. В межах релігійних віровчень форму­вались єдині зразки почуттів, думок, поведінки людей, завдяки чому релігія виступала як могутній засіб упорядкування і збереження традицій та звичаїв. У той же час, наприклад, у царській Росії синодальне православ'я використовувалось як засіб пригноблення трудящих мас.

Однією з історичних місій релігії, що набуває в сучасному світі все більшої актуальності, є формування відчуття єдності людського роду, значущості непе­рехідних загальнолюдських моральних норм і цінностей. Однак релігія може бути виразником зовсім інших настроїв, зокрема фанатизму, непримиренності до людей іншої віри тощо.

Отже, вплив релігії на суспільне життя не завжди був однозначним. Характер цього впливу може суттєво змінюватися, набувати специфічних особливостей. Соціальні функції релігійних організацій не тотожні функціям релігії, тому що релігійні організації включаються до загальної системи економічних, політичних та інших суспільних відносин і виконують безліч нерелігійиих функцій.

У середні віки церква не тільки володіла монополією у сфері ідеології, а й виконувала економічні й політичні функції. У капіталістичному суспільстві релігійні організації активно втручаються в політичне життя, мають власну систему навчальних закладів, займаються благодійницькою діяльністю.

Релігійні організації можуть дотримуватися й прогресивних позицій з деяких соціальних і політичних питань. У деяких країнах Східної Європи християнські церкви сприяли боротьбі мас проти іноземних загарбників. Монастирі в Європі протягом тривалого часу були майже єдиними культурними центрами. Багато релігійних організацій і в наш час активно виступають за мир, за ядерне роззброєння.

В пострадянських суспільствах релігійні організації сприяють національній ідеї. Так, в Україні відродження національних церков йде поруч з процесами національного відродження. Таким чином, релігія — явище багатопланове і багатозначне. Вона виникла як результат специфічних закономірностей розвитку суспільства, і саме суспільні процеси визначать в кінцевому підсумку її долю.

5. Функції релігії

Функціями релігії називають способи впливу релігії на життя людей. Скільки у релігії функцій і як вони називаються - це поки що предмет дискусії між релігієзнавцями.

Виділяють такі функції релігії:

Світоглядна функція релігії - це спосіб впливу релігії на життя людей через світоглядні ідеї, які входять у зміст релігії.

Вона полягає в тому, що релігія намагається створити власну картину світу, більш того, — власні соціально-гносеологічні схеми вдосконалення суспільного життя, визначити місце і роль людини в системі природи та суспільства.

Релігії притаманна також комунікативна функція, яка полягає в підтримуванні зв'язків між віруючими шляхом створення почуття віросповідної єдності під час релігійних дій, в особистому житті, сімейно-побутових відносинах, а також стосунках у межах різноманітних клерикальних організацій і навіть клерикальних політичних партій.

Політична функція релігії - це спосіб впливу релігії на життя людей через політичні ідеї та політичні вчинки релігійних організацій.

Культуротранслююча функція релігії - це спосіб впливу релігії на життя людей через ставлення релігійних організацій до культури.

Моральна функція релігії - це спосіб впливу релігії на життя людей через пропаганду моральних норм.

У всіх випадках, функції релігії вносять у життя людей як позитивні, так і негативні результати. Або образно кажучи, вони породжують як плюси, так і мінуси.

Позитивне значення етичної функції релігії полягає в пропаганді позитивних моральних норм. "Мінус" цієї функції полягає в одночасній пропаганді деяких негативних моральних норм. Однак слід ще раз підкреслити, що моральну функцію релігії вважають суперечливою за своїми наслідками тільки історики. Що стосується богословів, то, на їхню думку, всі моральні норми, які пропагує релігія, є лише позитивними (тобто корисними для суспільства та особи). Свою точку зору історики найчастіше ілюструють на прикладі християнства. Ось як виглядають їхні міркування.

Основним способом утвердження християнських моральних норм стало включення їх у текст Біблії. Норми, включені в Біблію, володіють високою значущістю для віруючих, бо їх джерелом є, на думку християн, воля Божа. З точки зору істориків, в цих нормах є щось негативне. Зокрема, до негативних нормами вони відносять вимоги, викладені в Євангелії від Матвія: підставляти іншу щоку, любити своїх ворогів, не давати клятв, не дбати про завтрашній день, нікого не засуджувати, прощати "аж до семидесяти раз", не розлучатися).

Однак, на думку істориків у Біблії провідне, домінуюче місце займає позитивна мораль. Головна позитивна норма - це вимога гуманного ставлення до людей. У Євангеліях містяться два різні формулювання цієї норми. Перша звучить так: "Як хочете, щоб вам люди чинили, так само чиніть і ви з ними" (Матвій, 7:12). Дану формулювання діячі культури назвали згодом "золотим правилом" моральності. Вона є одночасно і вимогою робити добро, і критерієм моральності, способом дізнатися, який вчинок є хорошим, а який - поганим. Друга формулювання вимоги гуманізму звучить так: "Люби ближнього твого, як самого себе" (Мф., 19:19 і ін.)

У Євангеліях і інших книгах Біблії багато й інших позитивних моральних норм: не вбивай, не чини перелюбу, не кради, не бреши (точніше, не свідчи ложно), Шануй батька і матір, нагодуй голодних, не ображай людей, не гнівайся на людей марно, мирися з тими, з ким посварився, та ін

Одним з важливих засобів збереження і зміцнення позитивної моралі є моральні ідеали. Моральний ідеал - це образ історичної особистості чи літературного героя, моральні якості і вчинки якого є прикладом для наслідування. У релігіях в ролі моральних ідеалів виступають релігійні персонажі, життя та вчинки яких описуються в релігійній літературі.

Рекомендована література:

1.Біблія або Книги Святого письма Старого й Нового Заповіту. К., 1990.

2.Малахов В. А. Етика : Курс лекцій : Навч. посібник / Віктор Малахов. – К. : Либідь, 2001. – 384 с.

3.Роменец В.А. Жизнь и смерть: постижение разумом и верой. - К.: Либідь, 2003. - 213 с.

4.Франкл В. Человек в поисках смысла. – М.: Прогресс, 1991. – 412 с.

5.Якулт С., Шейнис Ю. Желание видеть. – К.: ДУХ І ЛУТЕРА, 2010. – 240 с. НАГОРУ